Фрагменти: Сенченко. Нотатки про Літературне життя. Записано у 1970-ті


Арешти

В грудні 1933 року я приїхав на кілька днів додому. Було моторошно. Йшли безконечні арешти. Наш будинок «Слово» з обох входів патрулювався філерами. За час мого перебування в Луганську зникли навіки Григорій Епік, Валеріан Поліщук, Василь Вражливий, Іван Падалка, Андрій Панів, Євген Касяненко, Павло Лісовий, Сергій Пилипенко, Володимир Коряк і багато-багато інших людей. Хто залишився, ходили як приречені, з чемоданчиками напоготові. Надвечір’я було важке, холодне, сіялася мряка. Подзвонили. Це зайшов Микола Гурович, у білих валянках, у теплому хутряному напівкожушку. Ввійшов стомлено. Скинув шапку, сів коло столу, збоку. Відсапався (він був хворий на серце — шість років війни далися взнаки), сказав: «Ось що, Ваню, всіх беруть, певне, візьмуть і мене. То я вам скажу, і це знайте: ніде й ніколи я не виступав проти Радянської влади, ніколи й нічим не провинився супроти неї». Ці слова запали мені глибоко в серце. Що я, проте, міг сказати йому, коли і в мене побачив він готовий чемоданчик? Я йому відповів: «Шанси у нас рівні. Тож коли щось зі мною трапиться, то знайте, що І я нічим ке провинився супроти Радянської влади». Коли в перших місяцях 1934 року я повернувся додому з Луганська, ні Куліша, ні сім’ї його вже не було в «Слові».