Фрагменти: Сосюра. Третя рота
Про голод
І от почався голод. На вітринах продовольчих магазинів були тільки одинокі білі головки капусти та іноді картоплини. Продавцям нічого було робити, і вони сумно й безпорадно стояли всі в білому, як у китайському траурі, за прилавками.
По вулицях ходили так же, як за безробіття в часи непу, тільки без пилок і сокир, селяни в свитках, голодні мої брати, вони од голоду вже не могли ходити, і їх звозили у призначені місця.
Іноді вони ходили по квартирах нашого будинку "Слово", але на високі поверхи вони вже не могли підніматись. Я жив на другому поверсі, і коли вони заходили до мене, то я міг ділитися з ними тільки хлібом, бо нічого іншого в нас не було. Ми й самі їли тільки один раз на день і робили все можливе, щоб син їв тричі на день.
А вони, худі й жовті, як віск, ледве молили зсохлими й гарячими од внутрішнього пожару губами:
— Хоч би шматочок м'яса!..
А де я його міг узяти?..
І от напівпомерклі очі страдників мого народу з тяжким докором дивились у мою залиту сльозами душу, і їх муки страшно вгрузали в неї, щоб в 1934 році вибухнути гіпоманіакальним пожаром.
Ми, напівголодні, стоїмо біля вікна нашої письменницької їдальні, на першому поверсі нашого крила "Слова", а дружина одного відомого письменника, що чудом залишився живим після страшних поневірянь "де Макар телят не ганяв", стоїть (дружина) над нами на сходах і з глузливою зверхністю каже нам:
— А ми цими обідами годуємо наших цуценят...
Я зненавидів її за цю фразу, і коли її репресували, то подумав: "Так цій куркульці і треба!"