Фрагменти: Крушельницька. Рубали ліс. Спогади галичанки
Родина Крушельницьких
Перший обшук був досить легкий, нічого не вивертали, не ламали, лише щось писали. Згодом привели Батька, Я прокинулася. Тато постійно ходив у ясному одязі, носив ясно-бежево-сірі капелюхи. Таким я його і запам’ятала. Над моїм ліжечком на
мить схилилося погідне Татове обличчя, осяяне ореолом світлого волосся, Батько дуже спокійно зі мною попрощався, поцілував мене в чоло, і я знову провалилася у сон...
Через день — Жовтневе свято, Харків майорів червоними знаменами; домінантою святкових декорацій були малі, більші та величезні портрети Сталіна. Ми не розділяли “все загальної радості” — з нами не було вже Діда, Тата і Тараса.
Я добре пригадую ті чорні дні. Я ходила па подвір’я, де росли ті дивні макоподібні квіти. Дорослі залишали мене напризволяще Дуже хотілося дитячого товариства, з кимось побавитись. А мене почали бити, па мене кидали камінням, кричали вслід, обзиваючи “врагом народа”. Я страшенно боялася. Команда переслідувачів була тісно згуртована, і керувалася коротко стриженою піонеркою, Вона з ентузіазмом “будівника світлого
майбутнього” кричала: “Мы ее будем бить!”.
Найлячніше мені було за Льокарна. При всіх обшуках він поводився так, як у Львові. Собака не розумів класової різниці між дефензивою і НКВС: йому були однаково ненависні люди в
уніформі поліцаїв та чекістів. Сіп просто на стіну ліз від люті. Як забрали Діда, Льокарно почав кудись утікати, очевидно, ходив під будинок НКВС, куди повезли в’язнів і де тіснилися
заклопотані родичі. Льокарно був моїм єдиним захистом, єдиною обороною перед юрбою переслідувачів. Вони пробували чимось на нього кидати, але вівчур не лякався, сміливо кидався на них, шкірив зуби. І мої вороги відступали.
Від переслідувачів — тусовщиків 30-х років — я мусила відкупитися. Дівчинка-вожак бачила на Влодзі дуже гарну коронкову шаль. Вона сказала: “Если не вынесешь платок, мы убьем и твоего собаку, и тебя”. Я побігла, плачучи, до Влодзі, і все їй розповіла. Вона мовчки дала мені ту шаль. Я її винесла на подвір’я. А потім мені кожен день казали щось виносити. На це Влодзя махнула рукою, сказавши Бабуні: “Хай все виносить, прошу не забороняти...” Я не крала — я просто відверто забирала з хати речі і відплачувала “піонерській" мафії.
Нині, згадуючи ці. факти, можна лише дивуватися: адже мої мучителі були дітьми письменників! Письменників, принаймні близьких до літературних кіл людей, які не менше за нас розуміли ситуацію. Вони прекрасно орієнтувалися у всьому, що відбувалося, не могли не бачити, як мене переслідують їхні діти... Гадаю, що вже тоді вони не мали жодного впливу на дітей, а може, й боялися своїх дітей. Школа і вулиця, що масово продукувала вірних послідовників міфічного Павлика Морозова, справно робила своє.