Фрагменти: Смолич. Розповідь про неспокій
На даху
Година була пізня, і я запропонував:
— За кілька хвилин — комендантська година, мусимо йти додому. Переночуєте в мене. Маєте ліжко, подушку й ковдру. А там буде видно. Ходімо!
Ми пішли. Та тільки піднялися на четвертий поверх будинку «Слово», до моєї квартири номер шістдесят три, хор сирен і гудків сповістив про початок чергового бомбардування.
— Я — на пост: мій пост — спостереження за повітрям, на даху! А ви, Ярославе, як знаєте: у підвалі — бомбосховище.— Я вказав у вікно: через подвір’я з усіх під’їздів бігли люди до входу в підвал.
— Я краще з вами.
— Нехай і так. Тоді мерщій! Якщо будуть падати на дах запалювальні бомби, то їх треба хапати й скидати вниз, на асфальт, отаким совком або й просто
так — рукавицями.
Поки ми видобулися на дах, я подав Ярославові найперші інструкції протиповітряної оборони. На даху, на моєму місці, вже стояв мій напарник. Галан йому надзвичайно зрадів — то був польський письменник Борейша, Галанів давній приятель. Отже, тепер на нашій ділянці горища ми стояли втрьох — і з сусіднім парним патрулем сходились на розі будинку,
на солярії: то був Кость Гордієнко, не пригадаю з ким. Але й там сьогодні був третій, гість — Юрій Шовкопляс: він працював начальником штабу дивізії копачів, що рила протитанкові рови довкола Харкова, і приїхав щойно «на побувку», переночувати вдома.
Страшна і жахлива то була ніч. Німецькі бомбардувальники заходили хвиля за хвилею: спочатку розвішували лампіони освітлювальних ракет, тоді сипали бомбами — пунктири трасуючих куль шугали за повітряними убивцями по всьому небозводу. Зенітки істерично
стугоніли з усіх усюд, вибухи бомб чулися часто і густо, і вже там і тут по обрію схоплювались заграви пожеж. Аж палахкотіло в районі заводів, горіло на залізниці, потім високе полум’я здійнялося в небо над аеродромом. Гітлерівські шуліки бомбили влучно. Це
було перше бомбардування, яке довелося бачити Галанові,— він стояв понурий і лютий і все сердито позирав на Борейшу: в Борейші була гвинтівка (член воєнізованої групи при ЦК), він інколи лягав спиною на дах і стріляв по літаках.
— Не псуй набоїв, не переводь патронів,— роздратовано казав до нього Ярослав.— Хіба ти не розумієш, що не можеш влучити?
— Звичайно, розумію,— мало не плакав Борейша,— але ж маю таку лють, таку лють...
Галан сердито махав рукою, одвертався і знову понуро озирав обрій. В сяєві освітлювальних ракет з даху будинку «Слово» Харків було видно геть далеко на всі боки. Палало в заводській стороні, горіло на залізниці. Галан похмурнів дужче і дужче, одвертався, переходив на другий бік солярію і заглядав униз, у двір. Там, у подвір’ї, оточеному з трьох боків крилами нашого будинку, стояв посередині, навіть не ховаючися від осколків зенітних снарядів, Микола Трублаїні: він був «пост центрального спостереження» — мав оглядати,
чи не вгородиться десь «запальничка» у вікно будинку чи на балкон. Трублаїні якраз подав сигнал: бачу дим з вікна третього поверху другого під’їзду! І ми рушили по горищу з п’ятого та четвертого під’їзду і до другого: Шовкопляс, Гордієнко, Галан і я. Тривога виявилась фальшивою: дружина Давида Вишневського, поспішаючи з дітьми до бомбосховища, забула виключити електричний чайник чи прас — і загорівся стіл, на якому він стояв. Потім ми зійшли у підвал — глянули, чи все гаразд у бомбосховищі. То був перший раз у моєму житті, що я зазирнув до бомбосховища, і мені аж зробилось моторошно: мені здається, що нема на війні страшнішого, як пересиджувати бомбардування в бомбосховищі...
Відбій настав уже пізно вночі, і ми спустились з даху до мене: я, Галан і Борейша. Борейша пристав до нас, бо йому хотілося набалакатися з Галаном досхочу. Ми зняли в моїй кімнаті маскування з вікон, вікна розчинили, бо була задушлива липнева ніч, і сиділи поночі, кімнату мерехтливо ледь освітлювало лише відблисками далеких заграв: над залізницею заграва стояла на півнеба — горіли якісь склади або ешелони.
Галан говорив тільки про одне: він хотів іти до армії — як зробити, щоб його прийняли?