Фрагменти: Маслюченко. Спогади про Остапа Вишню
Степан Крижанівський. Що сам бачив і чув.
Будинок «Слово» у Харкові був першим письменницьким житловим будинком, до того ж не лише на Україні, а може, і в Радянському Союзі.
Я прожив у цьому будинку десь із п’ять років, в ньому народилися мої сини і відбулися інші важливі події. У мене назавжди збереглося до цього будинку тепле почуття. І тому хочеться відтворити розповідь Остапа Вишні, як кажуть, з його власних уст про те, як будувався, а головне, як добудовувався будинок «Слово».
Зводився той будинок на кооперативних засадах. Головою кооперативу був Остап Вишня, а пайщиками усі більш-менш відомі тоді харківські письменники та деякі художники і композитори.
У січні 1929 року відбувався «Тиждень української літератури» у Москві. На цей час будівництво затрималося — не вистачило коштів. В ході «Тижня» в Агітпропі ЦК ВКП(б) відбулася нарада про дальше розгортання зв’язків української літератури з російською та взагалі про посилення зв’язків між братніми радянськими літераторами. Був на цій нараді в числі інших письменників і Остап Вишня.
— І ось,— розповідав письменник,— під час наради із якихось бокових дверей у зал ввійшов Сталін. Сталася миттєва пауза, але Сталін лише махнув люлькою — продовжуйте, мовляв, і ненадовго сів до столу президії. А потім, підвівшись з-за столу походжав поза столом президії, пахкаючи своєю люлькою. І хоч Остап Вишня уважно слухав промовців, та одночасно його не лишала думка: де знайти кошти для добудови будинку? І раптом його осінило: а чому б не попросити грошей на добудову «Слова» в партії та уряду?
Не для себе ж! Для загального добра. Вишня поспішно накидав записку головуючому.
Коли Сталін на деякий час підсів до столу президії, головуючий непомітним для інших рухом підсунув йому записку. Сталін ковзнув по ній очима і ствердно махнув люлькою. Коли засідання закінчилося, Вишня повернувся до готелю «Асторія», аби трохи перепочити. Раптом у двері постукали.
— Заходьте.
До кімнати швидко зайшла людина з великою сумкою в руках і револьвером при боці.
— Ви Остап Вишня?
— Я Остап Вишня.
— Наказано передати вам гроші.
— Які гроші
— Ті, що ви просили.
І посланець висипав на стіл пачки з купюрами, які склали солідну суму, цілком достатню для добудови письменницького будинку.
Але, як запевняв Остап Вишня, найбільше його вразило те, що кур’єр не тільки не вимагав від нього перерахувати гроші, а й не взяв жодної розписки. Цьому, скажемо правду, і ми не повірили. Напрошувалася думка, що Павло Михайлович від хвилювання просто забув, що він таки розписався у книжці. Але Вишня, як у таких випадках кажуть, клявся й божився, що справді ніякої розписки не було і ніхто її в нього не вимагав. Та й чи треба говорити про те, які тут пішли хвилювання — як зберегти та як довезти таку велику суму грошей.