Петрицький Анатоль

Блискучою містифікацією в тому самому журналі був жартівливий некролог по поетові Семенку, написаний самим Семенком. Річ у тім, що на критику бойчукістів у «Новій генерації» журнал «Літературний ярмарок» озвався таким чином: «Якщо бойчукісти не художники, то й Семенко не поет. Поета Семенка нема». І в некролозі в траурній рамочці зазначалося: «Труп Семенка знайшли на вулиці. Його вбито якимсь тупим знаряддям (можливо, «Літературним ярмарком»)». Услід за некрологом ішли спогади Петрицького про «вбитого» приятеля: «Я бачу, як живого, Семенка: невеликого зросту, з кучерявою кучмою волосся, як у негра. Коли заплющити очі, то він дуже подібний до Пушкіна. А коли розплющити, то бачиш монголоїдні очі. Це пояснюється тим, що його мати довгий час жила як не в Японії, так у Владивостоці».

Похмурий український гумор Анатоля Петрицького. Стаття
http://artukraine.com.ua/ukr/a/mrachnyy-ukrainskiy-yumor-anatolya-petrickogo/#.WTuJ1MYlE2w

Виступає художник-демагог, каже, що він спершу комуніст, а потім художник. Петрицький з місця: «А коли настане це «потім»?

Раїса Гаврилівна Марголіна, художниця
http://gloria-ma.livejournal.com/238304.html

Про Михайлівський собор. 1934 року Постишев викликав трьох художників: Петрицького, Федора Кричевського і молодого Григор’єва під стіни собору. Для реконструкції міста, сказав він, нам треба його висадити в повітря. Як на це дивиться громадськість? Знаючи, що вже є відповідна ухвала Політбюро, художники промовчали. Лише Петрицький проказав: «Шкода. Старовина.» Постишев жорстко відповів: «Для будівництва нового суспільства можуть знадобитися і не такі жертви». Художники пішли геть собі. Відійшли на кілька сот метрів. Кричевський, культурист і здоровань, заплакав. Петрицький почав люто лаятися.

Сергій Григор’єв, художник

До мене звернулися мистецтвознавці подружжя Маркаде з Парижа. Про Петрицького вони вже трохи чули. «Покажіть нам ще щось». Я законослухняно пішов до директора Петра Івановича Говді.. «Люди їхали за тисячу кілометрів. Хочуть подивитися Петрицького.» - «Та це ж лише з дозволу Міністерства, а Міністерство не дозволить» - сказав директор. – Зробіть ось як. Нехай вони сидять у коридорі як прохачі, а Ви удайте, що носите картини з одного сховища до іншого». Що я і зробив.

професор мистецтвознавства Дмитро Горбачов
https://www.facebook.com/profile.php?id=100006161025772

Наприкінці 1933 року влада зібрала «Пленум Оргбюра Спілки радянських художників і скульпторів УРСР». (Зауважу, що Спілку утворили лише 1938, чотири роки пішло на розстріли і приручення). Кожний мав картати себе або своїх товаришів за помилки, вказані партійним функціонером. Бойчук мав засуджувати бойчукізм, колишні футуристи – футуризм. Доповідач дав орієнтири, чого не можна робити в живописі і показав репродукції «буржуазного Пікассо» і місцевих художників-натуралістів, бо «повзучий натуралізм» не міг за своєю сутністю видавати бажане щасливе життя за вже існуюче. виявляється, продовжував Петрицький, Пікассо буржуазний, чого ми не знали. Партія розкрила нам очі, і нам тепер з Пікассо не по дорозі. А завершив покаянний свій спіч Петрицький, як завжди, в жартівливій манері: "Мистецтво - як проститутка: чим більше йому даси, тим більше воно дасть"

професор мистецтвознавства Дмитро Горбачов
https://www.facebook.com/profile.php?id=100006161025772

Ви ніколи не могли побачити його без незмінної цигарки в устах. Пробігав двором, завжди кудись поспішаючи. Звертав на себе увагу своїми закордонними одягами, був елегантний, можливо трохи й позував. В ті часи Петрицький був найпопулярнішим мистцем не лише в Україні, але й закордоном, його проєкти декорацій та костюмів мали високі оцінки особливо на венеційському бєнналє та в Парижі. І робив він тоді декорації до всіх опер і балєтів харківського театру опери й балєту. Він був новатором, його обвинувачували в формалізмі, але найбільшою його провиною була його суто українська творчість.

Володимир Куліш
http://proslovo.com/kulish-slovoproslovo

Коли вже почала затихати т. зв. головна хвиля арештів, ми не раз бачили, як до „Слова” під’їздило елегантне авто і Петрицький їхав кудись у товаристві якогось типа. За цей час мистець якось посірів, змінився до непізнання. Були припущення, що його возять на допити, бо ж НКВД мало свої методи й могло власне в такий спосіб показувати Петрицького як „свою людину”. Але пізніше вияснилось. Петрицький мусів малювати портрет тодішнього голови Раднаркому України — Панаса Любченка. Проте портрету Петрицькому не довелося закінчити. Його закінчило НКВД. Любченко, як відомо, застрілився.

Володимир Куліш
http://proslovo.com/kulish-slovoproslovo