Кириленко Іван
Письменник
| Кв.: | 55 (під'їзд 5, поверх 2) |
| На дошці Перші мешканці 30-ті рр. При партії | |
Син Донбасу. Уявіть широкоплечого шахтаря з обличчям аж ніяк не українським. Руде волосся і широке, подзьобане віспою обличчя. Безбожний п’яниця і бабій. Він був правою рукою свого приятеля Микитенка. Не дивлячись на велику різницю характерів, обидва себе взаємно доповняли й розуміли. Кириленкові було відомо, що коли хочеш добре й сито жити, — тримайся партії. І він її тримався, хоч не мав таких успіхів як Микитенко.
Володимир Куліш
http://proslovo.com/kulish-slovoproslovo
У приватному житті був зовсім аморальним і розбещеним типом. Жонатий безліч разів, вже за моєї пам’яті звів дуже гарну і спокійну дівчину, що працювала бібліотекаркою на харківському електро-механічному заводі. Батько цієї дівчини, кадровий робітник, бачивши трагедію дочки, намагався покарати Кириленка, але де там! Йому просто сказали в партії — „подумаєш, донька! Це для неї честь, що такий член партії і письменник кохався з нею...” Мешканцям „Слова” пришилося лише співчувати споневіряній дівчині та ображеному батькові, бо час був такий, що сприяв таким Кириленкам у всьому.
Володимир Куліш
http://proslovo.com/kulish-slovoproslovo
Жив у ті часи такий собі письменник Іван Улянович Кириленко, людина одверта, по-своєму чесна, але малописьменна, до того ж украй зіпсована владою. Він колись працював секретарем Г. І. Петровського, потім на відповідальних посадах у редакціях, нарешті став одним із лідерів ВУСППу. Я з ним був знайомий ще з найдавніших плужанських часів, були на «ти», провели разом не одну годину. Десь на початку 30-х років, якось зустрівшися, ми за давнім звичаєм розговорилися. Він саме був на вершині адміністративного успіху і аж цвів од задоволення. Почали розмовляти про силу влади, про її принаду, про втіху до запаморочення, яку вона дає. Я, пам’ятаю, спитав: «А як ти себе почуваєш, не забув іще про те, як ходити ногами по грішній землі, простою людиною, без чинів і звання?» І він відповів: «Не уявляю такого життя. Мені або бути при владі, або не жити!» Сильно і чесно сказано. От оцей Іван Улянович і був однією з вищих інстанцій, над Яновським зокрема. Він осудив його чарівну поему «Чотири шаблі», кидав громи й блискавиці на «Вершників». «Знаємо, які це вершники! Віддайся їм на волю, то й завезуть, знаємо куди!»
Іван Сенченко
http://proslovo.com/senchenko-notatky
З гарної, чулої людини виробився чиновник, кар’єрист, якому було байдуже до літератури, якому було начхати на все, тобто якому, щоб утриматися на своїх позиціях, потрібно було увесь час чхати на все, гримати, виявляти пильність, тобто раз у раз брехати, зводити наклепи. Без цього утриматися на своїй адміністративній вершині він не міг, його збили б звідти інші, меткіші, енергійніші, отакі, як Ілько Стебун [83]. І він молотив направо-наліво, заробляв свою посаду, уніформу, становище.
Іван Сенченко
http://proslovo.com/senchenko-notatky
21/02/1938
Вважався «твердокам'яним більшовиком», котрий беззастережно підтримував лінію «вождя всіх народів» у боротьбі з троцькізмом, українським націоналізмом, усілякими ухилами та закрутами. 21 лютого 1938 року на черговій сесії ІДВК він патетично розповідав про «небачене піднесення культури і побуту українського колгоспного села». Гучними оплесками його проводили з трибуни вожді республіки Хрущов та інші. А на його квартирі в «Роліт» його вже чекала група з НКВС.«является участником украинской контрреволюционной националистической организации и подозревается в шпионской деятельности».
23 вересня 1938 р. на закритому засіданні винесено вирок - розстріл, страчено того самого дня в київській тюрмі.